Мої статті

Як пережити втрату?

25.07.2014 , 4 Rostislava

Частина1

«Знаю, що він помер! Що ж по-твоєму, я не знаю, чи що? І все рівно я можу його любити! Від того, що людина померла, її не можна перестати любити, особливо якщо вона була кращою за всіх живих, розумієш?»

(Над прірвою у житі — Джером Девід Селінджер)

Останнім часом дуже багато розмов про втрати, переживання, про біль тих, хто втрачає, при чому, втрати болючі для всіх, для цілої країни. Втрат багато…. та найболючіше їх переживають рідні, бо втрачають найдорожче.

Як жити далі після втрати і для чого? Як пережити горе, як витримати біль втрати?

Друзі та знайомі віддавши останню шану, розходяться по свої домівках, у кожного своє життя і часто рідні залишаються сам-на-сам разом з душевним болем, з безкінечною пустотою та з тривогою, часто настільки сильною, що людина не знає де себе подіти. Через те, що втратили близьку людину, здається, що це горе ніколи не закінчиться, а дефіцит уваги та турботи ще більше погіршують і до того нестерпний стан.

Переживання горя, може бути, одним з найбільш важких та болісних переживань  в душевному житті людини, але попри те, варто пам’ятати, що горе має свій початок , свій кінець, і свою ціль чи функцію в нашому житті. Тільки люди хоронять своїх  близьких, і в цьому є глибокий психологічний зміст: хоронити -  не значить відкидати чи викреслювати зі свого життя, а навпаки, від слова «хранити» — зберегти, сховати в своїй памяті.

Втрати – це теж частина нашого життя. АЛЕ ЛИШЕ ЧАСТИНА.

У горя є свій початок  і є закінчення.  Це процес, який потрібно прожити, як частину життя. Напевно, нема таких людей, які б ні разу в житті не втратили дорогу і близьку людину. Але якщо дивитись на горе, ще і з іншої сторони, то це свідчення того, що у  нас було кого любити, і був той, хто нас любив.  Є такий вислів К. Дж.Уеллса: «Ми оплакуємо того, кого втратили, а повинні би радіти тому, що мали взагалі». Можливо, на перших етапах горя важко знайти в собі сили, щоб радіти, але постаратись зрозуміти, що так, це  дійсно правда, про те, що у нас була саме така людина, саме такий батько, мама, брат чи жінка…  Що саме ця людина залишила в нашій памяті теплі спогади, любов і турботу, які можуть тепер бути ресурсом в нашому подальшому житті. Тому, що у нас це було. Тому, що ми пережили з цією людиною цей хороший досвід, який буде нас зігрівати, як пам’ять про добрий час. Про час, коли нам було добре. Можливо, горе, це та ціна, яку ми платимо за любов…. (Тут можна згадати і про втрати, які не обов’язково пов’язані зі смертю). Якщо б ми нікого не любили, то і не страждали б втративши…. Це про нас, про людей, які можуть і любити і втрачати і горювати. Це про наше життя. І по — іншому його не можливо прожити.

В проживанні втрат є свої часові відрізки про які варто пам’ятати – це 3 доби, 9 днів, 40 днів та річниця смерті. І якщо в день смерті та похорону людина відчуває дуже сильний біль, то на 9 день, біль нікуди не дівається, але це вже трішки інші відчуття, які можна витерпіти. На 40 днів це знову сум і біль, але відчуття болю трохи змінюються, стають більш переносимими. І знову ж таки, на річницю смерті, людина почуває себе точно інакше, чим на всі попередні дати. Тобто, горе триває 9 — 12 місяців, іноді і до 2 років. А якщо це втрата дитини, то і до 5 років, і часто, все життя стає вже інакшим. Тому, що це втрата і процес горювання та виходу з втрати не завжди можна прискорити і не завжди потрібно прискорювати. Він має відбутись. У кожного по-своєму, але кожен ці етапи проходить на протязі певного часу.

Звичайно, є нормальні етапи проживання горя, від стадії шоку та протесту, до гострого смутку, почуття провини, гніву, злості, відчаю та поступового виходу, та є патологічні реакції на втрати, і тут важливо звертатись до психологів, психотерапевтів, для кваліфікованої допомоги.

Дуже важливо знайти того, з ким можна поділитись своїм горем, переживанням, болем, всім тим, що людина відчуває від втрати близької людини. Виразити свій біль з допомогою слів, поглядів, обіймів, дотиків, ну, і найважливіше, сліз. Горе потрібно виплакати, при чому, вчасно виплакати. Інакше, невиплакане вчасно горе, невисказане,  іноді, може жити в нашому тілі багато років різними психосоматичними розладами. Сльози – це наша захисна реакція, і зле роблять ті, що кажуть: «не плач!», «не потрібно плакати, сльозами вже не повернеш ту людину!». Так, не повернеш, але не потрібно забороняти плакати, якщо є така потреба. Це нормальна реакція на важку для людини подію.  Важливо, щоб був той, хто просто буде ПОРЯД. Хто буде розпитувати про горе, це можуть бути звичайні запитання, щоб людина могла виговоритись. Якщо людина не може, чи не хоче говорити, просто БУДЬТЕ поряд з нею, прийміть і розділіть з нею її біль.

Знаю по собі, коли я втрачала своїх рідних, мені дуже не вистачало людини, яка б поговорила тоді зі мною про це. Яка б послухала про мої переживання. Мої домашні воліли про це не говорити, щоб було менше болю. І я берегла їх спокій і більше преживала це в собі. Звичайно, пізніше на допомогу прийшла власна психотерапія.

Просити про допомогу – це не завжди свідчення слабкості. Сила — в слабкості. Але не кожен вміє, чи може попросити про допомогу, коли йому погано. Для того ми, ті, хто поряд, маємо звернути на них свою увагу, приділити їм час, який так потрібен в важких ситуаціях. Людина має відгорювати втрату і для цього потрібен час. Тільки тоді зявляється місце для життя з новою енергією.

З рідними ділитись переживаннями не так вже і просто, оскільки батьки і діти, як правило, скривають свої страждання один від одного, таким способом дбаючи та захищаючи почуття один – одного, уникають обговорення своїх переживань, скривають власний біль, подавляють та заперечують особисті почуття та переживання. Іноді це прийнятно, як адаптаційний варіант в гострій фазі, але пізніше може негативно позначитись на комунікації в сімї, та порушити довіру один до одного.  А переживання дітей залежать від реакції батьків на втрату та горе. Якщо батьки подавлені наслідками трагічної події, вони можуть стати емоційно недоступними для своїх дітей. Таким чином, діти часто змушені брати на себе батьківську роль в складних ситуаціях,  до якої вони ще зовсім не готові ні фізично, ні психологічно, тим, більше, теж переживаючи втрату будучи дітьми.

Важливо говорити дітям правду про те, що відбувається. Діти відчувають, коли їм кажуть неправду, і саме неправда може викликати підозру про те, що все є ще гіршим, чим є насправді. Звичайно, для різного віку ця правда має бути теж різною, відповідно, інформація для маленьких та великих буде відрізнятись, але має допомогти дітям відділити реальність від фантазій, які мають місце в дитячій уяві, не знаючи правди.

        До 2-х років дітям не потрібно говорити про це. Діти 3 — 5 років ще не дуже добре розуміють, що таке смерть, тому, їм можна сказати, що померлий відправився кудись далеко. І тільки дітям після 5 років потрібно дуже обережно розказувати, пояснювати і горювати разом з ними, встановивши при цьому з ними тілесний контакт, щоб діти відчували безпеку. Але не замовчувати і не приховувати. І обов’язково спокійна мамина присутність. Сокійний голос та дихання. Пам’ятаючи при цьому, що діти опрацьовують травматичні ситуації через гру.

Позитивні спогади про людину допоможуть дітям прийняти факт втрати та знайти місце в їхньому сердечку для памяті про померлого.

Звісно, універсальних рецептів не існує. Але існує досвід людей, які проживали горе і, вийшли зі смутку, і знову продовжують жити, тому, що життя триває.  Тому, що це наше життя, дароване нам Богом і кожен має гідно його прожити, переживаючи важкі втрати та знову, з часом, знаходячи новий життєвий зміст.

Друга частина статті тут: http://rostislava.in.ua/statti/shho-mozhe-polegshiti-bil-pri-vtratax/

В рубриці «Фільми»  Ви можете знайти фільми саме про втрати, які можуть бути корисними для Вас

    З вірою в кожного з Вас, Ростислава Пекарюк

Якщо Ви вважаєте тему важливою, будь ласка, поділіться нею (внизу статті) з іншими в соціальних мережах — щоб про неї дізнались інші люди. Дякую!

Також для мене важливі Ваші коментарі та відгуки в обговореннях.