Притчі

Шляхетне дерево

03.08.2013 , 0 Rostislava

Росло колись дерево. Воно дуже любило маленьку дитину. Дитинка щодня приходила до дерева. Вона збирала його листя, сплітала їх у віночки, а потім бавилася у лісового царя. Дитина видряпувалася по його стовбурі і гойдалася на гілках. Їла плоди з дерева, а потім бавилися з ним у хованки.
Коли дитина бувала стомлена, вона нерідко засинала у тіні дерева, а листя співало їй колискову.
Дитина любила дерево усім своїм маленьким серцем.
I дерево було щасливе.
Але час спливав, а дитина підростала. I тепер, коли дитина була вже велика, дерево часто відчувало самотність.
Якогось дня дитина прийшла відвідати дерево, а воно попросило:
— Підійди до мене, моя дитино, вилізь на стовбур і зроби собі гойдалку з мого гілля. Іж мої плоди, забавляйся у моєму затінку і будь щаслива.
— Я вже завелика, аби лазити по деревах і бавитися, — відповіла дитина. — Хочу мати гроші. Чи можеш мені їх дати?
— Мені так прикро, — мовило дерево. — Я не маю грошей. Маю лишень листя і плоди. Збери ж мої плоди і продай їх у місті. Так отримаєш гроші і будеш щаслива.
Дитина вилізла на дерево, позривала всі до одного плоди і пішла.
Дерево було щасливе.
Проте дитина довго-довго не поверталася… I дереву ставало щораз сумніше.
Якогось дня дитина повернулася. Дерево затремтіло від радості і сказало:
— Підійди сюди, моя дитино, вилізь на мене, зроби собі гойдалку з мого гілля і будь щаслива.
— Я дуже зайнята і не маю часу здиратися по деревах, — відказала дитина. — Хочу мати дім, який би мене охороняв. Хочу мати сімю і дітей, отже, маю потребу і в житлі. Чи можеш дати мені дім?
— Я не маю дому, — промовило дерево. — Моїм домом є ліс. Але ти можеш пообтинати мої гілки і збудувати собі з них дім. I тоді будеш щаслива.
Дитина пообтинала геть усі гілки і забрала їх зі собою, аби збудувати собі дім. А дерево було щасливе.
Довгий час дитина не навідувалася. Коли знову з’явилася, дерево було сповнене щастя і ледве могло говорити.
— Підійди ближче, моя дитино, — прошепотіло воно. — Підійди і побався.
— Я вже надто доросла і надто сумна, аби бавитися, — сказала дитина. — Хочу мати човна, аби втекти звідси світ за очі. Чи можеш дати мені човна?
— Зрубай мій стовбур і зроби собі з нього човна, — мовило дерево. — Зможеш відплисти звідси і бути щасливою.
Дитина стяла стовбур і витесала собі з нього човна, аби на ньому втекти. Дерево було щасливе…
Пройшло немало часу, поки дитина знову повернулася.
— Мені так шкода, моя дитино, — вимовило дерево, — але я більше нічого не можу тобі дати… У мене більше немає плодів.
— Мої зуби застарі, аби їсти плоди, — сказала дитина.
— Не маю вже й гілля, — зітхнуло дерево, — не можеш погойдатися на ньому.
— Я занадто стара, аби гойдатися на гіллі, — відповіла дитина.
— Не маю і стовбура, — проказало дерево, — не можеш уже вилазити по ньому.
— Я занадто змучена, аби спинатися по деревах, — відказала дитина.
— Турбуюся, — зітхнуло дерево, — бо хочу тобі щось дати, але не маю що. Зараз я хіба лишень стара колода. Мені так прикро…
— Тепер мені треба дуже мало, — відповіла дитина. — Я потребую лише спокійного пристановища, аби сісти і відпочити. Відчуваю-бо таку втому…
— Якщо так, — сказало дерево, випроставшись, наскільки це було можливо, — то стара колода саме те, що треба. Можеш сісти на ній і спочити. Підійди ближче, моя дитино, сядь собі і спочинь.
Дитина так і зробила.
А дерево було безмежно щасливе…
(Шел Зільверштайн)